Страждання як перепустка у Царство Небесне?

«Мушу» з вимученою посмішкою, чи «хочу» зі щирою радістю? Спроба аналізу мотивації й «двигуна» християнських буднів

Майже з самого початку свого свідомого християнства, читаючи Біблію, поклав собі за правило роздумувати над прочитаним. І, можливо, тому, що роблю це невимушено, Святий Дух дарує чудові віртуальні мандри, рясно зрошені повчальними асоціаціями. Спомин про ці блаженні хвилини надихнув появу цього свідчення.

Згадую, певний час після покаяння переживав «рожевий період» свого християнства, коли все, пов’язане з церквою, наповнювало приємними відчуттями, такий собі «медовий місяць» з Ісусом! Уявіть, що влітку лежите на поверхні води, розкинувши руки, шкірою вбираєте ласкаве тепло, очі заплющені, тіло розслаблено-невагоме — ви блаженствуєте. І куди лишень дівається все це, коли хтось бризкатиме на вас водою? Щось подібне відчував і я, коли благословенний стан перебування у Тілі Христовім стали штрикати всі оці «повинні», «мусимо», «зобов’язані» — і нав’язане почуття провини поволі отруювало церковне блаженство. Я належу до покоління людей, що змалку перебували в оточенні «не можна!», «повинен», «мусиш», «треба» тощо. Ні-ні, батьки любили мене, просто я народився в 1/6 частині планети, що затято доводила решті світу переваги соціалістичного гуртожитку. Всі ми були приречені на щастя — «я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Ну, це лише пісня, а насправді червоні вожді удосконалили своє вміння «переконувати» народ в необхідності страждань задля величі СРСР. Подеколи мене відвідували нелояльні думки, чому ж то обов’язково страждати, щоб бути щасливим — адже на Заході живуть значно краще і з меншими затратами? Там живуть і радіють, а ми радіємо, що живемо. Та коли зустрівся з подібним в церкві, зніяковів. Але ж, Господи, Ти запевняв, що ярмо Твоє любе, а тягар легкий? Чи праві ті, хто твердить, що Христос терпів і нам велів? Просвіти мій розум Своєю істиною. Святий Дух — єдиний повноважний представник Небес, що виконує серед людей Божу волю, — нехай навчить нас всього і пригадає нам все, що Він нам говорив (Ів.14:26). І тоді в моїй уяві виникла притча. Припустимо, що в мене зайва вага і доброзичливці — як годиться — твердять, що я мушу бігати. Так і роблю: бігаю зранку день, два, тиждень, другий. Однак мої «куратори» не вбачають достатніх результатів і натякають на недбальство. Наповнююсь злістю і, закусивши зуби, збільшую темп і відстань, адже конче необхідний результат. Єдиним помітним наслідком стає поганий настрій, а ще ж треба (знову треба) демонструвати харизматичну радість. І залишається лише вдягнути обличчя типу «від щастя тріснула губа!» і щиритися в світ всіма чотирма своїми мостиками. А що на душі? — «дивлюсь я на небо та й думу гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю?» Волаю до Небес: «Боже, мене атакує розпач, мене несправедливо звинувачують, що я лінивий. Але Ти ж бачив мої потуги, Ти знаєш моє серце. Чому ж тоді глухий кут, чому нема результатів?» Тоді Втішитель — Святий Дух — огорнув мене дивним спокоєм і проговорив усередині мене, що не варто звертати уваги на думку оточуючих або зациклюватися на результаті за всяку ціну. «Сину мій, — звучить голос. — Ось тобі порада: полюби сам процес бігу, знайди в ньому позитив та насолоджуйся цим — і результат не забариться!» Ого, та це ж універсальна формула! Молюся не тому, що потрібно, а тому, що люблю; не грішу не через страх покарання, а через відчуття блаженства від єдності з Богом! Зрештою, всі мотивації можна змінити з «мушу» на «хочу». І це зовсім не те плотське «хочу-не хочу». Це «хочу», що породжує «Можу!» Господи, яке велике відкриття — я можу! I can do it! Все можу в Ісусі Христі!
З того часу на людей, мова яких рясніє цими «потрібно», «зобов’язані», «мусите» я дивлюся з певним жалем. Розумію, що це частково пережитки «совковості», рудименти рабського сприйняття, а відтак і тлумачення всього. Це — сухі гілки, що гноблять зелені паростки, такі собі духовні нащадки чеховського Белікова. Насуплені, підкреслено серйозні; їх дратує жарт, сміх, просто чийсь задоволений вигляд. Вони, як мастодонти (від англ. «must») чіпляються за минуле, особливо полюбляють Старий Завіт, де багато милих їхньому серцю примусових мотивацій. Господь Ісус явив світу новий тип відносин з Отцем — вже не раб, а син. І не просто явив, а зробив нас бути здатними служителями Нового Завіту (2 Кор.3:6). Ігнорувати такий дар — просто нерозумно. Це ніби, маючи руки, пити воду, хлебчучи, як тварина. Будьмо ж людьми!
Як служитель групи прославлення я знаю чітку межу між «мусиш» і «хочу», між грою за примусом і по благодаті. Благодать несе нагороду сама в собі, незалежно від грошової винагороди чи людського схвалення; дарує прекрасні відчуття єднання з Богом, інспірує музичне виконання, зумовлюючи подеколи такі результати, які точно не від мого досвіду чи здібностей. Одного разу після особливо натхненного прославлення я спитав у друга, як це сприймається у залі. Від схвально відгукнувся і підкреслив, що вражає також сам вигляд натхненних музикантів, їхні рухи. Тут проглядається паралель з поведінкою царя Давида (1 Сам.6), радість якого не затьмарювала турбота про свій солідний імідж. Служіння по благодаті — це ніби тобі передається настрій Небесного Отця, Який каже: «Сину мій, ти потішив моє батьківське серце!»
Закликаю, заохочую всіх шукати благодаті, перебувати в ній, бо значно краще, ніж релігія в стилі «садо-мазо». Апостол Павло — цей Мойсей Нового Завіту, служінням якого і ми отримали змогу долучитися до благодаті Божої підсумовує в 1Кор 15:10: «Та благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда — не я, але Божа благодать, що зо мною вона.»

Мирослав ГЕРИЧ, ЦЖБ м.Ужгород