Фонд «Новий початок». «Не маючи минулого, неможливо мати майбутнє»

Так вважають ті, хто допомагає почати нове життя дітям, які були вихованцями сиротинців

Ми, благодійний фонд «Новий початок», здійснюємо благодійну діяльність в інтересах дітей-сиріт, дітей з неблагополучних сімей, дітей-інвалідів, дітей без постійного місця проживання та безробітних. Засновниками фонду є представники трьох церков Закарпаття – Церкви Живого Бога, Методистської Церкви та Реформатської Церкви.
Ми усі розуміємо що як для України, так і для Церкви Божої цей час дуже важливий. Ми особисто віримо, що саме тепер є час на те, щоб показати своїми ділами Боже Царство і силу Євангелії кожному українцю, який ще не знає Ісуса Христа як Господа особисто.
Ми є патріотами Божого Царства та патріотами своєї країни. Благодійний фонд «Новий початок» сприяє втіленню Державної Програми запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, Комплексної програми забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності на період 2002-2009 років (Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 р.№1721), Національної програми «Діти України», Комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки.

На території Закарпаття у сиротинцях та школах-інтернатах виховувається близько 5000 сиріт, кинутих дітей або дітей, чиїх батьків було позбавлено батьківських прав. Діти виростають, і їм потрібно залишати школи -нтернати. Близько 5000 дітей в Закарпатті практично не мають майбутнього. Чому? Статистика, яка була зібрана Ужгородським Університетом та соціальними працівниками за останні 7 років свідчить: близько 90 % випускників шкіл-інтернатів житимуть на вулиці та приймуть жебрацтво як стиль життя. Це означає, що:
• Близько 70 % із них протягом перших років після інтернатів потраплять у в’язниці…
• Близько 15 % із них здійснять самогубство...
• Багато із них стануть алко- або наркозалежними…
• Стануть заробляти на життя проституцією…
• Будуть використані різними злочинними структурами для різноманітних цілей, в тому числі і торгівлі людьми (порнографія, торгівля людськими органами)…
• Інші чорні сторони життя, які чекають молоду людину, котра не має соціального положення та захисту…
• При економічній ситуації у країні, яка є протягом останніх 10 років, випускники інтернатів у своїй більшості ущемлені у своїх правах на подальше навчання, отримання житла та першого місця роботи…
• Більшість дівчат проходять через насильство, нешлюбні стосунки — народжують дітей, які знов поповнюють сиротинці… Коло замкнулося. Хто розірве це порочне коло? Тільки разом ми зможемо це зробити.

Господь благословив нас чудовими робітниками. За декілька років склалася хороша команда. Сьогодні у нас є шість вихователів, психолог, бухгалтер, перекладач і водій. Вихователі Ольга Пінке, Мар’яна Кузман, Наталя Рантюк, Наталя Куклєва працюють у Мукачеві. Вихователі Віктор і Тамара Дорогій працюють в Ужгороді. Віктор Жбора є для нас подвійним благословінням — він віддав для роботи фонду свою машину і працює як водій а також віддає своє серце як вихователь у роботі із хлопцями. Господь благословив нас, як ми вважаємо, найкращим бухгалтером — це Галина Демидюк. Професійна і весела Аня Шамшура працює перекладачем. Керівники фонду — Ігор і Саша Матвеюк. Кожний працівник у нашому Фонді є на повному часі служіння, і Господь дав нам благодать мати фінансову підтримку. Усі робітники нашого фонду мають офіційну зарплату.
Перший проект «Нового Початку» проходив у Машинобудівному Ліцеї Ужгорода. У 2003 році 12 випускників спеціальних шкіл-інтернатів почали навчатися професії маляра. За згодою керівництва Ліцею хлопці мешкали разом із групою вихователів в гуртожитку Ліцею і здобували протягом року професію маляра за спеціальною скороченою програмою. Вихователями-волонтерами — першими робітниками були християни із Методистської Церкви м.Ужгород. По закінченні першого року не усі із них продовжили роботу безпосередньо із дітьми сиротами, але хлопці пам’ятають і люблять їх і залюбки час від часу приїжджають на служіння Методистської Церкви в м. Ужгород. По закінченні навчання усі хлопці отримали сертифікати малярів 2-3 розряду. Команда вихователів-християн допомогла їм пройти соціальну адаптацію. У кінці навчання, переживши усі труднощі першого року після випуску з інтернату ми побачили, що це був лише перший крок. Ми його назвали «Підготовка». В цей етап відбувається комплексна адаптація в малій групі підлітків у кожній сфері життя на практиці:
• Надбання професії;
• Навчання вмінню і навичкам практичного життя та самообслуговування;
• Розвиток уявлення про навколишній світ і орієнтування в оточуючому середовищі;
• Соціальні навички життя;
• Фонд працює на засадах християнської моралі.

Тепер усі підлітки проходять програму соціальної адаптації та реабілітації в два етапи: «Підготовка» і «Перехід».

Поступовий перехід до повністю самостійного життя проходить протягом одногоп’яти років. В цей період триває адаптація та реабілітація на місцях народження або прописки (через неможливість повернутися на місце народження) і підтримка, частково фінансова, частково матеріальна. Їм також надається допомога з отриманням першого місця роботи та житла, допомога з облаштуванням помешкання.
Діти у сім’ях, виростаючи, отримують посаг від своїх батьків. Такий посаг намагаємося дати ми кожній дитині, яка йде у самостійне життя, закінчуючи школу-інтернат.
Після першого року троє хлопців захотіли піти у самостійне життя без нашої допомоги за різних обставин. Наше правило — допомагати тим, хто дійсно хоче змінити своє життя і вкладає у це не тільки своє бажання, а й зусилля, тоді є результат.
В Законі України про дітей-сиріт написано, що кожна дитина має право на місце проживання та перше місце роботи у місті свого народження. Тому ми почали працювати із владою на місцях народження кожного хлопця.
Хлопців було адаптовано у містах Берегово, Виноградове, Часлівці, Мукачево. Для усіх вирішено питання з роботою, усі мають місце проживання (хто вже постійне, а хто — тимчасове). У цих місцях кожному хлопцю допомагають місцеві громади віруючих різних деномінацій.
В нашому фонді іде робота не лише із хлопцями, але і з дівчатами. Протягом 2003 року ми спілкувалися із дітьми-сиротами в Центрі Медико-Соціальної Реабілітації неповнолітніх с.Батьово. Там ми познайомилися із групою дівчат, які за своїм віком мали вже залишити інтернати. Після розмови з директором Центру і директором школи-інтернату с.Домбоки, ми зрозуміли, що дівчатам практично після закінчення школи немає куди йти. Господь послав спонсорів та з’єднав нас із командою людей із Церкви Живого Бога м.Ужгород, які мали у серці бачення на роботу із дітьми сиротами. Дім у с. Павлово став першим місцем, куди поїхали шість дівчат із Батєво. Це гарне і затишне місце Закарпаття стало рідним домом для цих дівчат. Ми передали опіку над цими дівчатами благодійному фонду «Райдуга», і влітку 2004 року цей проект став самостійним. У вересні 2004 року в Мукачево розпочали проект першого кроку «Підготовка» для дівчат зі спецшколи с.Домбоки. Дівчата отримали професії швачки, мають навички самостійного життя і працюють на швейних фабриках м.Мукачево. Зараз вирішується питання з їх постійним місцем проживання.
Восени 2005 року разом із керівництвом Ліцею ми починаємо новий проект в Ужгородському Машинобудівельному Ліцеї з новою групою хлопців-випускників інтернатів Закарпаття, круглими сиротами. Зараз іде робота над відбором дітей, створенням сильного колективу робітників. У Мукачеві маємо співпрацю із службою зайнятості та учбовими закладами і плануємо почати новий проект з дівчатами у 2005 році.
Підліткам після спеціальних шкіл-інтернатів, які під час адаптації показали, що вони не можуть бути адаптованими, або частково адаптовані через розумові вади — допомагаємо отримати статус інваліда, якщо потрібно, місце проживання, та отримувати пенсію і мати принаймні мінімальний рівень забезпечення життя. Може виникнути питання про те, чому саме ми взяли на себе місію опікати цих дітей? Просто ми зіткнулися із ситуацією, коли відповідні структури виконують ці обов’язки неналежним чином або просто халатно.
Аналізуючи проведену роботу, ми побачили, що для того, щоб дати належну можливість для адаптації підлітків, нам необхідно окреме помешкання для тимчасового проживання і проходження програми соціальної адаптації та реабілітації. Ми це називаємо — програма «транзитний дім». Більшість підлітків після інтернатів не мають навичок соціального життя із оточуючими їх людьми, простих життєвих навичок, таких як зварити їжу, щось придбати, самостійно попрати та багато іншого. В силу самої системи виховання, діти виростають у специфічних умовах. Їх годували, одягали, за них усе вирішували, вони росли в обмеженій групі однолітків з обмеженими контактами, не маючи атмосфери сімейних взаємовідносин, не маючи можливості вибору та самостійних рішень, а також спільності, такої, яка є у дітей із сімей. Світогляд дітей із сімей, навіть неповних, формують оточуючі люди, які є з ними постійно. Вони дають їм уяву про минуле, формуючи у них розуміння дитячих років. Коли у людини є минуле, тоді є і платформа для майбутнього, для планів і розуміння життя. У дітей із дитячих будинків таких постійних людей немає, із «Малятка» переводять у старші групи, із старших груп у нове місце — школу. Тьоті і дяді-вихователі постійно нові, на кожному етапі життя. Хто розкаже сиротам чи покинутим дітям, яке у них минуле? Як вони плакали уночі, або робили перший крок, яке перше слово було у них на устах, про їх успіхи або проблеми? Не маючи минулого, неможливо мати майбутнє, тому більшість вихованців сиротинців живуть одним днем, не усвідомлюючи цінності повноцінного життя. Про ці та інші проблеми дітей вихованців шкіл-інтернатів написано багато праць психологів за останні 50 років, захищено дисертації та отримані чини професорів, а сама система, на жаль, не змінилася, тому сьогодні ми маємо те, що ми маємо!

Усе це і багато іншого формує у цих дітях спотворений світогляд. Більшість їх дій спрямовані егоцентрично і у напрямку виживання будь-якою ціною, виробляючи характер життя пристосування, де панує брехня, хитрощі, маніпуляція, агресія або страх, некерованість, розгубленість. Основне розуміння життя у більшості дітей після сиротинців: усі — мої боржники, я маю прожити сьогодні, а що буде завтра —не знаю або мені байдуже... Тому дуже часто перші півроку після інтернату проходять бурхливо і важко. Невміння керувати емоціями та нерозуміння потреб інших людей приводить до того, що у них часто трапляються емоційні зриви, крик, плач, нищення речей, як своїх, так і загального користування, дуже часто це стається у вечірній або нічний час. Перші чотири, п’ять місяців після інтернатів сам спосіб спілкування між підлітками негативно емоційний, а також є звичка розмовляти криком. Так як ми не маємо свого помешкання, і навчальний заклад не може надати нам його за відсутністю гуртожитка або за відсутністю місць у гуртожитку, ми проводимо програми в орендованих квартирах домах загального користування. За 2004-2005 ми маємо незадовільне ставлення сусідів, скарги, понищені речі. Ми стараємося проводити роз’яснювальну роботу між іншими мешканцями домів, де живуть діти, але більшість людей відкидають цих дітей і просто бажають мати комфорт, і це цілком зрозуміло. Наші вихованці вчаться правильним шляхом виражати свої емоції, розв’язувати конфлікти, поважати інших, але це потребує часу і великого терпіння. Спеціалісти стверджують, що ми маємо справу із педагогічно запущеними підлітками, які мають певні внутрішні та соціальні проблеми через саму систему виховання у сиротинцях і школах-інтернатах.

Ми бачимо подальший розвиток проекту соціальної адаптації та реабілітації у невеликих транзитних будинках на 10-15 підлітків окремо для хлопців і дівчат, у містах та селищах де є база для навчання і місця майбутнього працевлаштування та проживання на період навчання аж до повної адаптації і реабілітації у суспільство у самостійне життя. Ми розуміємо, що піднімаємо глобальну проблему. Але закривати очі на неї не можна, тому що за цифрою 5000 стоять реальні діти. Самостійно цю проблему вирішувати немає можливості, тому що як громадяни країни ми розуміємо що це справа держави. Тому ми, як громадяни нашої держави, розуміючи усю напругу теперішнього часу, намагаємося вирішувати цю проблему разом із державою, не чекаючи на доброго дядю або тьотю з-за кордону. Наші діти мають стати своїми у своєму домі, у рідній країні. Ми віримо, що часи обману, коли говорилося, що у нас проблем немає минули. Ми розуміємо, що усім і одразу ми допомогти не зможемо, але ми хочемо просто допомогти конкретним дітям у нас на Закарпатті, що ми зараз і робимо. Ми працюємо над тим щоб створити мережу транзитних домів для невеликої групи вихованців у містах, де є навчальна та виробнича база. Головне, щоб у цих місцях була жива діюча Церква і наповнені Духом Святим християни, які б змогли узяти тягар цих дітей і не тільки допомогти адаптуватися до суспільного життя, а отримати саме головне у житті — вічне життя і пізнання Господа.
Надіємося на плідну співпрацю та розуміння мети, яка об’єднує наші зусилля — щоб кожна дитина, яка в своєму житті змалку пережила відкинутість та сирітство, не пропала у вирії життя, але стала не просто гідною людиною і достойним громадянином Українського суспільства, але й дитиною Божою, яку Батько Небесний назавжди прийняв у Свої обійми.
Всю Славу у цьому служінні ми даємо нашому Господу Ісусу Христу!!!

«Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів моїх цих, те Мені ви вчинили.» (Матв. 25:40)
Олександра МАТВЕЮК