Наші гості Жанна Горай: «Цього літа плануємо зняти фільм...» Лідер християнського театру «Емануїл» про служіння, театральні пригоди та нові бачення

Жанна Горай є гостем «Сходів» уже не вперше. З часу того першого інтерв’ю минуло трохи більше двох років і от, у січні Християнський театр «Емануїл» знову приїхав до Ужгорода, щоб показати кілька нових вистав у Церкві і, звичайно ж, у одній із військових частин міста, адже військові — це свого роду «спеціалізація» «Емануїлу».
Втім, кілька слів про сам «Емануїл». Всі вони — молоді (незважаючи на те, що наймолодшому актору театру 4 роки, а найстаршому — 72 роки), гарячі і віддані свому покликанню. Адже театр — це не просто служіння чи рід занять. Це скоріше стиль життя. Вони віддають себе акторському служінню цілком, часто беручи відгули на роботі й наверстуючи згодом пропущені заняття в школі чи ВУЗі, щоб поїхати на короткі гастролі, чи цілий день провести на репетиціях.
Про «Емануїл» можна говорити багато, але краще все ж про нього розповість його керівник — Жанна Горай.

— Сестро Жанно, востаннє ми з Вами спілкувалися років 2 тому. Сьогодні Ви з театром знову в Ужгороді і знову привезли нові вистави. Що змінилося у вашому житті за цей проміжок часу?
— По-перше, змінилась кількість вистав, які ми показуємо. Тепер в нашому репертуарі 14 вистав, і готуємо ще дві вистави. Тобто в рік виходить по 3-4 прем’єри. Змінився кількісно склад театру — тепер нас 50 акторів, які є християнами 5 львівських церков. Є в нас п’ятидесятники (з церков «Віфанія» та «Віфезда»), баптистська церква «Нове життя», та «Джерело життя» та «Ковчег». Я зрозуміла, що християнський театр повинен бути міжцерковний, єдиний, скажімо, на місто. Не варто створювати маленькі театральні гурточки. Концентрація матеріальних затрат, і людські ресурси краще щоб зосереджувались на чомусь одному, а не розпорошувались на кілька дрібних занять. Приходять до нас і нові люди, багато хто навертається до Господа, в нас навіть цілими родинами залишаються в театрі. Загалом, 50% складу нашого театру – це родини.




Жанна Горай (в окулярах) та театр «Емануїл». м.Ужгород. За п’ять хвилин до вистави у гримерній Лялькового театру.

Останнім часом ми частіше працюємо з армією, з військовими. Є такий союз – Організація християн-військових України, з яким ми дуже тісно співпрацюємо. В Києві нашими партнерами є Бригада охорони Центрального штабу України, військовий інститут при Університеті ім. Т.Шевченка. Водночас ми працюємо і з військовими частинами та військовими навчальними закладами. Маємо виставу, спеціально поставленуц для військових, це «Я піду у той бік, де світає». Тепер я пишу нову п’єсу про війну в Афганістані. Спілкуюсь багато з військовими із Союзу афганців і полковники-відставники, які пройшли горнило тієї жахливої війни сказали мені: «Ви хочете писати про Бога і війну в Афганістані? То майте на увазі, що атеїстів серед нас в Афгані не було. Атеїсти там просто не виживали...» До мене надходить дуже багато свідчень поранених з тієї війни, які вже на операційному ліжкові пережили особисту зустріч з Богом. Прем’єру цієї вистави, вона буде називатись «І став Він спасінням мені», ми плануємо провести в перших числах березня під час Фетивалю християнського мистецтва у Львові.
Водночас ми працюємо і над виставами для дітей. Їх у нас поки що дві: «Дитинство Давида» і готуємо теж прем’єрою на березневий фестиваль мюзикл про доньку Яїра.
— Як з’явилось бачення роботи з військовими? Християнський театр і армія — як поєднались ці поняття?
— В нашій церкві є брат, підполковник Боришевський, який одного разу, роки 2 чи 3 тому, в себе в штабі спробував розповсюдити запрошення на нашу виставу. Ці запрошення його начальством були майже відразу розірвані, він отримав з їхнього боку кілька не дуже приємних епітетів і на тому закінчилось. Але через півроку він мені ввечері дзвонить і просить приїхати до нього в штаб. Я приїхала і він завів мене до свого начальника, котрий розповів мені про важку ситуацію в частині: там нещодавно стався черговий випадок самогубства і трохи згодом – ще один дикий випадок, коли мама приїхала до сина-солдата і напоїла його неякісною, отруєною самогонкою, після чого хлопець опинився в реанімації. Віруючий офіцер молився і цей хлопчина ожив... Все це справило сильне враження на всіх військових тієї частини і начальник попросив мене про співпрацю з ними.
Спочатку ми дали виставу для працівників штабу, нас одразу нагородил грамотою (сміється) і з того часу ми почали отримувати запрошення у військові частини. І це виявилась для нас настільки благодатна аудиторія, що ми намагаємось прийняти кожне запрошення. Після вистав спілкуємось із солдатами і в багатьох бачимо якесь прозріння, вони розповідають про відчуття, яких раніше не знали. Навіть є один солдат, який от-от має кілька місяців дослужити і приєднається до нас...
З нами дуже охоче йдуть на контакт і під час вистав нам просто «зелена вулиця» проповідувати: чи то Біблію читати, чи особисті свідчення наших акторів – нас слухають. До речі таку вдячну аудиторію маємо як у військових частинах, так і в місцях ув’язнення, з якими ми теж співпрацюємо.
— І як давно?
— Першою нашою тюрмою стала трохи більше року тому Самбірська колонія для неповнолітніх. Пересуваємось ми там виключно в супроводі конвою, тому що на перший погляд звичайні хлопчаки, яких там тримають, є серйозними злочинцями. Один із тамтешніх хлопчаків, до прикладу, задушив свою маму і наніс їй 18 ножових поранень...
Влітку ми багато гастролювали і в Донецькій області в Маріуполі нас попросили виступити в місцевій колонії особливого режиму, куди звозять неповнолітніх рецидивістів з усієї України. Контингент дуже тяжкий і значно серйозніший за вже рідну нам Стрийську колонію. Так от, приїжджаємо ми туди, вивантажуємось з автобусу, а серед нас є і жінки, і дівчата, заводять нас у великий зал, де вже сидять глядачі-вихованці, чоловік десь 600 і довкола – жодного конвоїра... Ми коли глянули на них зі сцени... Моторошно стало і десь на мить з’явилась паніка – далеко в кінці залу ледь видно було двох охоронців. Але ми опанували себе, виступили і після вистави прийшов начальник колонії, щоб висловити свою подяку. Ми до нього з питанням про конвой. А він відповідає: «Ви знаєте, от ви тут проповідуєте, весь час говорите, що вас охороняє Бог. От ми і хотіли перевірити, наскільки це правда...» Це було цікаво!
Загалом, ми служимо скрізь, куди нас покличуть і намагаємось нікому не відмовляти. У тому ж таки Маріуполі нас запросили виступити в лікарні для хворих з відкритою формою туберкульозу. Наших маленьких дітей-акторів ми залишили в автобусі, а самі пішли на виставу. Всі хворі нас зустріли у ватно-марлевих пов’язках і під час вистави почали один за одним ті пов’язки знімати. Кашляють... Закінчилась вистава, ми зробили заклик до покаяння, 15 чоловік вийшло, стоять, плачуть, підходять до нас і питають: «А можна вас обняти?» Звичайно, ми їх обняли і привітали...
— Чимось ваше служіння мені зараз нагадало служіння Матері Терези...
— (Сміється) Такого я ще не чула! Зрештою, у своєму служінні ми бачимо такі вражаючі речі, що інакше поступати й не можемо...
— Зі своїм театром ви йдете в зони «особливого враження».
— Стараємось так робити. Дедалі більше нас запрошують у військові частини та в’язниці. Ми йдемо скрізь, і нас, із малими дітьми, які теж є нашими акторами, пропускають. І коли прилухаєшся до голосу Духа, то чуєш, що так і повинно бути, все добре.
— Не виникає відчуття, що вас одних, як театру, мало на такі точки?
— Це стовідсотково так. Сьогодні однією з наших болючих проблем є транспорт. Ми щоразу орендуємо автобус, дуже часто вкладаємо свої власні кошти, просто складаємось і їдемо. Наш водій – благословенний чоловік – возить нас уже 3 роки, розуміючи нашу ситуацію. Щоразу, коли ми кудись їдемо, чи щось починаємо – це відкриваємо чисту сторінку. І коли їдемо на одне запрошення, то звідти нас передають з рук у руки: Маріуполь-Запоріжжя-Дніпропетровськ-Кременчуг-Полтава. Це при тому, що виїжджаючи, ми мали лише квиток в один бік. Схоже, нас ангели носили на руках: ми мали чудове харчування, нічліг.
Але ми розуміємо, що потрібно мати свій бюджет, просто для того, щоб мати можливість досягати більше людей. Дуже хотілося б з кимось співпрацювати, але скільки ми не шукали, поки що не знаходимо таких колективів. Сподіваюсь, наш Фестиваль християнського мистецтва допоможе знайти друзів-однодумців.
— Роки два тому ви починали Школу театрального мистецтва...
— Так, але вона, на жаль, не вижила. Чому? Тому що така школа вимагає особливої методики. На наші заняття ми запросили акторів-професіоналів з нашого драматичного театру Заньковецької, в нас були сильні заняття, але позаймавшись десь півтора місяця, ми помітили, що щось втратили... Тому від Школи ми відмовились і повернулись від професійних, класичних азів вистави до своїх, «саморобних». Безумовно, ті уроки майстерності не минули для нас даремно, щось таки ми взяли, але в цілому ми залишились самими собою. Тому для такої Школи потрібно дуже чітко продумати методику. Зрештою, це прийде, тому що все має свій час.
А от що планую робити найближчим часом, то це знімати фільм.
— ?!!
— В Запоріжжі ми спілкувалися з пастором Церкви «Джерело життя», і він розповів, що має знайомих американців-конгресменів, які вже років п’ять моляться за людину, котра зможе написати їм сценарій фільму про історію П’ятидесятницького руху. Вони готові вкласти гроші в цей проект. А в нас такий сценарій уже є, щоправда його потрібно доробити для того, аби знімати стрічку. Але якщо взяти до уваги той факт, що 5 років тому нас не було взагалі...
Пишу я дуже швидко і для мене немає таких понять, як «натхнення»-«не натхнення», «задум». Якщо я хочу написати п’єсу, то сідаю і пишу. Це набута здатність, раніше цього не було. І наш композитор, який пише всі наші пісні, працює так само швидко.Часто буває ситуація, коли музика написана, приходять наші вокалісти на репетицію і питають: «А де ж текст?». А текст у ці хвилини я дописую. Так ми працюємо.
Ще дуже хочеться поїхати до Польщі, там зараз відроджується євангельський рух, і в нас є навіть одна п’єса, «Крізь терни», перекладена на польську.
— Поляки бачили її?
— Ні, але скоро побачать (сміється).
— Ви часто дивитесь ваші вистави з глядацького залу? Які враження після цього?— Кожну виставу дивлюсь дуже критично і майже завжди після виступу в нас заплановано «розбор польотов». Хто не так став, хто не так сказав... Для роботи дуже важливо не розкачуватись, а починати робити. Коли ми починали робити нашу першу виставу, то нас було лише четверо акторів, при тому,що п’єса була розрахована на 20 чоловік і два останні актори прийшли за два дні до прем’єри... Нас нічого не спиняло: ми робили афіші, роздали запрошення. На репетицію тієї вистави в нас пішло півтора місяці. Сьогодні 80% акторського складу працюють в нас до сьогодні і нові люди продовжують приходити. Не всі витримують нашого темпу, в нас дуже багато репетицій, але це вже стиль життя.
Розмовляла Юлія Личко1