Лєна Ебергард: „Я рада, що Бог втримав мене від розчарування сучасними християнами”

Життя молодої церкви в Дінгольфінгу (Німеччина)

Читачі „Сходів”, які слідкують за новинами від наших місіонерів, знають, що Німеччині, під патронатом пастора Люби Фелдеші, уже три роки діє церква, в якій російськомовні німці знайшли Бога, а з ним і нову батьків. Трохи більше року молода церква прийняла рішення про заснування єдиною Церкви Живого Бога, а в січні 2009 року отримали всі офіційні документи, які затверджують цю важливу подію.




• Лєна Ебергард гостювала деякий час на Закарпатті.

У молодій церкві обов’язки пастора поки що виконує Лєна Ебергард, відома в Дінгольфінгу через свою активну громадську діяльність та сприяння російськомовним німцям. Наприкінці зими сестра Лєна приїхала на пасторський ретріт, що проходив у Поляні, і ми, звичайно ж, не могли з нею не поспілкуватися про зародження і життя церкви, так би мовити, зсередини
Ми з родиною переїхали до Німеччини в 1991 році з Казахстану, мені було 17 років, я тільки закінчила школу. Освіту я вже здобувала вже тут, у Німеччині. Стала дитячим вихователем, працювала з важкими дітьми.
З Любов ми познайомилися випадково. Бог вів мене через телеканал CNL. Якось, листаючи канали, я побачила Максима Максимова (президент телемережі CNL — авт.), який саме говорив про сім’ю. Я ще, пам’ятаю, здивувалась, що священик, а вдягнений зовсім не традиційно, а в звичайному костюмі... Після цього я стала частіше дивитися цей канал і якось в репортажі про християнську конференцію брали інтерв’ю в молодого чоловіка з нашого міста, якого я знала і навіть мала його телефон, але вже роки три його не зустрічала. І тут якось гуляючи в парку зі своєю 10-місячною донькою я побачила цього хлопця, Дениса, і відразу ж заговорила з ним про CNL. Він мені й розказав, що в них почалася тут церква і ось-ось має приїхати пастор Люба. Я дуже цьому здивувалася: в такому консервативному баварському містечку як наш Дінгольфінг раптом — нова церква, адже в нас ніякої іншої крім католицької та лютеранської церкви немає.
Словом, мене запросили на домашню групу і я покаялась. А потім церква організовувала вуличну євангелізацію на одному з центральних майданів Дінгольфінгу і попросили мене як людину, яку багато хто в місті знає через активну громадську діяльність, піти до мера міста попросити дозволу на проведення цієї євангелізації. Я дитину в руки і — до мера! (сміється) Давай пояснювати меру, що так і так, приїжджає до нас група з Мукачева, України, будуть співати пісень про Бога — а Ви ж знаєте, — кажу мерові, — як нашим людям потрібен Бог — і потрібно дозвіл на площі міста підключитися десь музикантам з інструментами. Питають мене — що за музиканти? Я не знаю. Які пісні будуть співати? Не знаю! Божественні! І чудесним чином нам дають дозвіл на проведення євангелізації в районі, де багато росіян. Приїхали музиканти, Сергій Балюк, стали співати пісні. А для наших німців це дико! Стали на вулиці якісь бременські музиканти!.. Словом, мінусом було те, що німці наші були непідготовані до цього заходу і більшість проходили повз музикантів. Але молодь все ж сиділа на вулиці, пиво пили (сміється), тут поряд ми проповідуємо... Німці, мабуть, думали, що все, русаки повністю обнагліли (сміється). Наше містечко невеличке, 20 тисяч населення, а росіян у Дінгольфінгу близько 4 тисяч.
Словом, незабаром я познайомилася з Любою, потім приїжджав Вадим (Хльобас, пастор ЦЖБ м.Ужгород — авт.), це був другий пастор, якого я зустріла і була здивована його молодістю.
У своєму покаянні я була одна, на той час чоловік мій був проти мого навернення і було багато спротиву в той час. Взагалі мої перші кроки в християнстві були незвичними. Я познайомилася з іншими християнами нашої молодої церкви і з їхнього боку було дуже багато образ на різних людей. І я, ходячи з Богом якихось три місяці, переконувала їх: „Ну, не ображайтеся! Пробачте їм!” і Бог мене сильно підтримував. Знаєте, інколи здається, от християни, 10 років з Богом — це щось має бути ідеальне і досконале, я чула, як вони цитують Біблію і думала: „Господи! Які вони віруючі!..” А моляться як здорово, вав! І тут раз — і такий шок. Але я дуже вдячна Богу, що Він тримав мене і беріг від розчарування. Так сталося, що я відразу почала займатися організаційними питаннями в церкві. Щомісяця ми організовували якісь зустрічі, до нас регулярно приїжджали пастори, ми два роки зустрічалися по домашнім групам.
Потім до нас якось приїхала Ласма Балюк і сказала, що в церкві повинна бути постійність. Тоді було прийнято рішення зустрічатися кожної неділі на базі нашої церкви. І оскільки нашими друзями є п’ятидесятницька церква, яка завжди нас підтримує, то вони погодилися дати свій зал для проведення наших зібрань у неділю після обіду.
У січні ми зареєстрували нашу Церкву Живого Бога. Загалом, заснована Церква наша на Різдво, 25 грудня 2008 року, а всі документи ми отримали вже у січні. Спочатку ми були церквою у складі місії „Нова Батьківщина”, а тепер ми відділились від місії і є самостійною Церквою Живого Бога. Так сталося, що обов’язки пастора в церкві виконую тепер я, але це не моє покликання. В серці я маю велике бажання служити і працювати з дітьми (я ж і за освітою педагог, вихователь), з молоддю.
Росіяни в Німеччині
Російські німці мають одну проблему — вони не знають, де їхня батьківщина. В Росії ми були „фашистами”, „німцями”, а в Німеччині ми — „руські” або „русаки”. Але цікаво, що росіяни в Німеччині якщо починають свій бізнес, то ростуть у ньому дуже швидко, вони пробивні і це є хорошим прикладом для німців. Але серед німців руські не користуються повагою, їх називають алкоголіками, ну і так далі... Зрештою, кожен шукає себе в цьому суспільстві. Хтось приїхав з трьома дипломами, а хтось — з 10 класами освіти, і тепер і перші, і другі перебувають в однакових умовах. Німеччина всіх зрівняла. І якщо ти чогось прагнеш, то ти цього досягнеш. Інженер може працювати робочим на будівництві, складати машини майстерні чи підмітати вулиці. В цьому є певний плюс, але, звичайно, цей факт дуже пригнічує освічених людей, які змушені починати працювати з нуля.
І проблема тут у тому, що такі люди, не маючи батьківщини, не будучи прийнятими на новій землі і не знаючи часто мови, не можуть нормально жити. Але цікаво, я побачила, що в Бозі люди розцвітають! Я це побачила у нас у церкві. Для спасенних людей зникає проблема території. З Богом вони скрізь мають батьківщину.
Наша церква поки що не сприймається суспільством серйозно, як церква, але ми поки що піонери. Звичайно, як і всім першопрохідцям, нам буває нелегко, але бачачи і знаючи нашу молодь, я знаю, що без Бога їм не втриматися на правильному рівні життя. Як церква ми, звичайно ж, маємо багато потреб. У нас немає пастора, який знає, як вести церкву, треба підтягнути наше прославлення, дитяче служіння. Зараз ми починаємо біблійну школу, тому що є група молоді, які потребують навчання. Крім того, в мене є велике бажання служити сім’ям, жінкам, тому що дуже багато жінок не знаю основоположних речей, які необхідні для благополуччя родини.
Нам дуже допомагає п’ятидесятницька церква, де пастором служить Костас. Ми разом проводимо різні акції, євангелізації і вони з відкритим серцем ідуть нам назустріч.
Тут, на Закарпатті, в нашій „материнській церкві” нам цікаво було все: як проходять зібрання, яке прославлення, ну, все! Цікаво, що тут на зібраннях у людях більше свободи (ми ж багато чого не знаємо: чи можна голосно співати?, чи можна плескати? Ми звикли до консервативного сприйняття церкви).
11 травня до нас у гості приїжджає пастор Максим Максимов, так сталося, що мені пощастило через сестру вийти на організаторів його весняного турне і наше місто було включено до складу турне-зупинок президента CNL. 1