Олег МАЙОВСЬКИЙ про роль батька в сім’ї

Вже тривалий час доктор теології Сергій Балюк працює над телепроектом «Призначення». На даний час знято перший сезон телепрограм, у яких їх автор і ведучий зустрічається з суспільними, громадськими, політичними діячами, артистами, вченими для того, щоб обговорити актуальні теми сьогодення суспільства.


Сьогодні у нас у гостях відомий український композитор, поет, співак Олег Майовський. Автор понад 300 пісень, кількох хорових творів, музики до фільмів. Його пісні виконують Віктор Павлік, Ані Лорак, Катя Бужинська, Олександр Пономарьов та багато інших. Крім того, пан Олег є чудовим батьком для своїх двох синів.





— Пане Олеже, скажіть, будь ласка, яку роль відіграє сім’я в житті сучасного українця?
— Гадаю, що сім’я для українця є дуже важливою. Тому що в нас такі звичаї і традиції, що діти беруть приклад з родини, зі старших.
— Тобто, сім’я як інститут не відмирає, вона має бути?
— Ну, якщо вже сім’я відімре, то тоді, думаю, відімре Україна і нація взагалі.
— Думаю, що це правильно, бо сім’я покликана формувати і передавати дитині культуру, традиції, національну свідомість, віру. В сім’ї Майовських це знайшло своє відображення?
— В сім’ї Майовських це якраз стержень. Тому що на даний момент я мешкаю в Києві вже 15 років, і всі родинні свята ми зустрічаємо з батьками і все це прививається моїм дітям. Це дуже важливо: щоб сім’я зустрічалась, разом спілкувалась, проводила свята.
— Що найбільше Вам запам’яталось з часів дитинства?
— Це, звичайно, Різдво. Тоді ми всі ходили до дідуся з бабусею, до нас приїжджали гості (ми тоді разом жили). Голова родини — дідусь — у нього було п’ятеро дітей, з’їжджались усі діти, онуки, нам було дуже весело, — ми всі разом колядували і, звичайно, ходили до церкви. Багато є таких спогадів з дитинства, таких хороших сімейних спогадів.
— А чи передавали Вам Ваші батьки, родина любов до мови?
— Знаєте, ніхто нічого такого ніколи не говорив, але воно само розвивається. Пам’ятаю, в нас у селі недалеко був магазин, до якого їздила машина з написом «ХЛЕБ». А в нас у родині це був мій обов’язок — іти й купувати хліб. Я довго думав, що ж воно таке, той «хлеб» і зрештою зрозумів, що то — «хліб». Підійшов до тата і питаю: «Тату, чому ж там написано «хлеб»? Українською ж буде «хліб»!» Мені ніхто не говорив, що це написано російською мовою, але в підсвідомості воно якось було незрозуміло: чому в нас, на Україні, скрізь написи зроблені російською мовою.
— Тобто цього Вам ніхто не нав’язував. Дитина бачить, чує, як чинять батьки, і починає це наслідувати.
— Це ніхто не нав’язує. Знаєте, я зараз свому старшому сину Данилку взагалі нічого такого не кажу, а він весь час говорить: «Україна — чемпіон», «Україна найкраща!» Я не знаю, звідки він це бере, але, можливо, чує мої пісні. Я часто співаю про Україну, про наше сьогодення, хвилювання за Україну, і це йому передається, навіть якщо я його нічому не вчу. Так само як і мене не вчили, але воно є в родині, якщо вона цим живе.
— Я думаю, що в дитині вкладено бажання наслідувати, копіювати своїх батьків. В мене також є син, Руслан. Ми були в Музеї трипільської культури, і дивились там на древні черепки. Недавно я був у свого тата і пішов на поле, де колись сам проводив «розкопки». Я знайшов там якісь черепки від розбитих глеків і приніс батькові, щоб зробили аналіз цих черепків. І от недавно ми з Русланом гуляли в Голосіївському парку і син якось схилився і підняв із землі старі речі, прибіг і питає: «Тату, що це таке?». Я ніколи не міг подумати, що він, побачивши мої дії, зразу цим перейметься. Мені було дуже приємно бачити це в житті мого сина — йому тільки 7 років.
— Так, мій син, так само 7-річний, говорить дружині: «Мамо, я зараз маю роботу. Тому що тато ж так само весь час працює, йому потрібно заробляти гроші для нас. То й я зараз маю роботу»... Коли я дізнався про це, то подумав, що справді велика відповідальність лежить на мені за своїх дітей. Тому що все, що я роблю — вони «мавпують». До певного моменту я над цим не замислювався, але недавно в мене було інтерв’ю на радіо, на яке потрібно було йти дуже пізно, десь біля 11-ї вечора. А закінчувалось воно вже аж за 1-шу. То син сказав: «Я повинен почути, що буде говорити тато! Для мене це важливо» . І не лягав спати, аж поки не дослухав усю передачу до кінця. Я був сильно вражений! Тепер я починаю слідкувати за собою, що я роблю, що говорю...
— Фактично, діти — це наше дзеркало. Якщо хочеш знати, як ти поводишся — подивися на поведінку своїх дітей, і ти побачиш себе. Послухай, як вони говорять, і ти почуєш себе. Думаю, для батьків це дуже важливо зрозуміти і усвідомлювати.
Наскільки важливо для дитини, щоб батько був поряд?
— Дивлячись, як мої сини, — і один, і другий, — наслідують мене, я розумію, наскільки це в Україні фактично вже проблема. Наприклад, у нас на Західній Україні дуже багато людей на заробітках. Чоловіки та жінки їдуть за кордон заробляти. І коли жінка на заробітках 4-5 років, то чоловік, якщо він не утверджений, може запити, загуляти, закинути свою сім’ю, і діти з нього беруть приклад. З України виїхало вже 7 млн. чоловік, і виїхали саме батьки в такому віці, в якому вони найпотрібніші своїм дітям. І виїхали вони з такою мотивацією, що нібито за грошима, на які потрібно виховувати і піднімати дітей! І це найгірше, що в потрібний момент їх нема біля дітей. А дітей натомість виховує вулиця. А потім всі зароблені батьками гроші ідуть на лікування дітей від алкоголізму, наркоманії та різного роду залежностей, тому що в потрібний період їхні діти не отримали належного піклування.
— До речі, якось мені трапився чудовий вислів: «Найбільше, що ви можете дати своїм дітям — це час, проведений з ними». Не гроші, не дорогі цяцьки, заради яких нібито людина поїхала і працює, а час, проведений разом. Цього вони найбільше потребують. Хочу спитати ще таке: як, на Ваш погляд, змінюється роль батька в різні періоди зростання дитини?
— Ну, в мене діти поки що маленькі (сміється), старшому — 7, молодшому — 4,5 роки, то я не знаю, якими будуть клопоти, коли їм буде по 12-15 років.
— Кажуть, що це чудовий вік, коли батьки насолоджуються своїми дітьми.
— Це справді так. Щоправда, буває, що вони щось не поділять, тоді їх треба розбороняти, це хлопці, але вони любляться. Ми розуміємо, що виховання дуже важливе і все потрібно контролювати, але, слава Богу, це хороший час. Я не маю поки що такого великого досвіду, але можу сказати за своїх батьків і дідуся.
Я мав хороший приклад. Я бачив, наскільки вони вкладають себе в те, щоб їхні діти росли мудрими, здоровими, повноцінними, в те, щоб їхні діти вивчились. Від свого дідуся я ні разу в житті, ні за яких обставин не почув жодного нецензурного слова. Він був вихований, і це відобразилось на їхніх дітях. В бабці був один клопіт — щоб був достаток у домі, і щоб діти були нагодовані. Такий баланс був у родині, і це було дуже добре.
Була ще одна деталь: дідусь дуже любив Бога. Він був дяком у церкві, і для мене це було великим прикладом. А оскільки зростав я в Радянському Союзі, то був свідком того, як церкви скрізь закривались. Закрили церкву і в нашому селі, і в сусідньому спеціально, щоб люди не ходили, але всі ходили аж через село на зібрання. У нас на Західній Україні є така культура, люди прагнуть до Бога, хочуть Його пізнавати. І дідусь мій ніколи не брав для себе грошей у церкві, завжди віддавав їх на потреби церкви. Я цього раніше не розумів, але тепер розумію — наскільки це було благословенням для родини, що він служив Богу, не беручи взамін ніяких грошей. Це було дуже важливо і у вихованні також.
— Я думаю, що Ваш дідусь був таким добрим, і ця доброта передалась і Вам.
— Ну, про себе я не можу сказати, чи добрий я (сміється).
— А Ваші діти вважають Вас добрим батьком?
— Так. Для них важливо, як я до них ставлюся, як я їх люблю. Думаю, що дітьми доброта оцінюється вже пізніше. Я можу сказати за свого тата, що він дуже добрий. Він побачив, який у мене характер і не спасував, а взяв мене у свої тверді руки і...
— Пробачте, що значить «тверді руки»?
— Знаєте, який у мене характер? Я музикант, і в мене не було великого бажання працювати. Тобто талантом Бог наділив, але працювати потрібно було дуже примушувати. Тому що в музичній школі, до прикладу, я міг не вчитися, а потім прийти — і здати. Але ж то чимраз — тим більше треба було вчити, тим складніші предмети, партії потрібно було вивчати. І якщо ти не вивчиш тих азів, які даються тобі спочатку, тим складніше тобі буде далі вчитися. І тато змушував мене і інколи додавав ремнем.
— Тобто дисциплінувати дитину — це добре?
— Так. Принаймні, я скажу, що якби свого часу тато не дисциплінував мене, то не знаю, що б із мене вийшло. Чотири рази на тиждень я ходив до музичної школи, мої друзі грають у футбол, а я тягну важку торбу з нотами 13 кілометрів у райцентр. І так хотілося усе це закинути! Не хотілося ніякої музики взагалі! Я хотів грати у футбол з друзями! Але тато бачив оту іскринку в мені і розумів, що відповідальність за розвиток мого дару і за те, стану я кимось, чи ні, лежить на ньому, поки я ще сам цього не зрозумів. І він мені додавав ремнем «балів»: отримав з музики 3, то 2 свої ремня, до 5-ки, я отримував. І я йому дотепер дякую за це.
— Сьогодні багато людей можуть сказати, що виховувати свою дитину ременем — неправильно. Але на Вашому досвіді я бачу, що це дуже добре.
— Саме для мене це було добре. Але брат мій мав такий характер, що якщо він щось не зробить чи не вивчить, то не ляже спати. Тобто, тут дуже важливо мати індивідуальний підхід.
— Ви можете сказати, що Ваш старший син відрізняється від молодшого?
— Цілком! Вони зовсім різні. Хоча я пам’ятаю, що я на батьків ніколи не ображався, бо знав, що наказаний заслужено. А брат мій, коли його наказували, — тікав з дому! Одного разу його знайшли в жолобі у бика, до якого всі, крім тата, боялись підходити! Він там згорнувся і спав. І тато його знайшов там ввечері, коли давав бикові їсти. Але брата ніколи майже й не наказували, бо й не треба було. Він був відповідальніший у навчанні чи господарстві.
— Цікаво, що наказуючи дитину, ніколи не можна бити її рукою, тому що батьківська рука асоціюється в дитини з любов’ю. Це має бути сторонній предмет: різка чи ремінець. І дуже важливо після покарання обняти дитину, поцілувати і сказати: «Я тебе люблю.»
Сьогодні ми живемо в суспільстві, коли панує така філософія: абсолютна істина в тому, що немає ніякої абсолютної істини. Пане Олеже, в сім’ї повинна бути присутня абсолютна істина? Тобто переконаність у тому, що існує щось вище, що не просто якийсь собі острівець, і як ми собі живемо, так добре? Чи важливо це передавати дітям?
— Це надзвичайно важливо! В нас сім’я віруюча і це вже не перше покоління, так нас навчили батьки, молитися ввечері було дуже важливо, принаймні для батьків. Я цього не дуже розумів, але ми клякали на коліна перед Богом і молилися. Таким чином виховувалась повага до Бога. Для нас це є абсолютною істиною — Бог і повага до Нього. І так само я виховую своїх дітей, бо бачу, що це є надзвичайно важливо. Я бачу, що це працює в моєму житті, і це працює взагалі в нашій родині. Те, що дідусь молився до Бога і перебував під Його покровом — це видно на всій родині, як Бог благословляє всіх.
— Чи важливо, на Вашу думку, передавати дитині свою віру? Чи залишати це на той час, коли дитина виросте і сама вирішуватиме: вірити чи не вірити?
— Я думаю, що діти вже шукають, що є вищою цінністю. І якщо їм зараз не говорити про Бога, то вони знайдуть на вулиці зовсім не того бога... Це важливо саме зараз, коли ще діти маленькі, прививати їм любов до Бога, поки в них ще нема таких великих авторитетів, крім батьків.
— Сама дитина не знає, хто вона є, чи люблять її, чи ні. І саме батько дає їй цю цінність.
— Так, особливо коли нема батька, твердої руки тата, то діти розвиваються самі по собі. І що найгірше, це коли такі діти виростають і, вже маючи своїх дітей, не знають, що вони мають їм передати! Це жахливо!
— Статистика говорить, що 45% дітей на Україні виховуються без батька. Це трагедія для української нації. То яка роль батька в сім’ї, як би Ви підсумували?
— Без батька сім’я не може бути повноцінною. Його роль просто неоцінима. Він — авторитет, він як покров у сім’ї. Нема батька — нема захисту для сім’ї. Якщо взяти за приклад Біблію, оскільки я є віруючим чоловіком, то в сім’ї для батька авторитетом є Бог, а для сім’ї авторитет — батько. І як батько любить Бога, так діти люблять батька, і так згодом діти будуть любити Бога. Батько є захисником сім’ї, він забезпечує сім’ю достатком, на ньому — відповідальність.
— Одна древня книга говорить, що на батьках лежить велика відповідальність передачі життєвих принципів своїм дітям. Тому що це не порожнє слово, що якщо діти будуть дотримуватись цього, то це дасть їм можливість продовжувати свій рід, свою націю і свої традиції. Прислухайтесь до цієї поради і будьте тим батьком, яким вам призначено бути для своїх дітей.

Сергій БАЛЮК, «Призначення»